|
щось образливе. Неспокійний погляд його викликав у мене жаль. Я соромився, що він такий нікчемний у своїй величі, такий убогий серед такої розкоші. Він заговорив зі мною про свої великі збитки на трипроцентній позиці, тоді я сказав йому, чого прийшов. Він став зі мною ласкавішим, а мені було гидко. Що ж, друже мій? Він пішов до графині й стер мене на порох. Феодора знайшла для нього незнані чари, зачарувала його, без мене влаштувала свою таємничу справу, про яку я так нічого й не дізнався. Я був для неї тільки засобом! Вона наче не помічала мене, коли в неї був мій родич, і приймала мене тепер, можна сказати, з ще меншою приємністю, ніж тоді, коли ми познайомились. Якось увечері вона принизила мене перед герцогом одним із тих поглядів і жестів, яких не можуть передати ніякі слова. Я вийшов у сльозах, укладаючи тисячу планів помсти, найжахливіших намірів насильства. Часто я супроводив її до Італійського театру, там, коло неї, весь під владою кохання, я дивився на неї, віддаючись чарам музики, виснажуючи душу подвійною насолодою — любити й знаходити в музичних фразах відтворення порухів моєї душі. Моя пристрасть витала навколо нас і над сценою; вона тріумфувала всюди, тільки не в серці моєї коханої. Тоді я брав Феодору за руку, вдивлявся в її обличчя й очі, молячись про злиття почуттів, про ту несподівану гармонію, яку часом будить у нас музика, змушуючи душі звучати в унісон; але її рука лишалась байдужою, а очі не промовляли нічого. Коли вогонь серця, що бив з кожної моєї рисочки, надто сильно вдаряв їй у очі, вона кидала мені штучну посмішку, ту умовну посмішку, яку відтворюють усі салонні портрети. Музики вона не слухала. Божественні сторінки Россіні, Чімарози76, Цінгареллі не будили в ній ніяких почуттів, ніяких поетичних спогадів; її душа була безплідна. На цих виставах Феодора виставлялася сама. Її лорнет весь час мандрував з ложі до ложі; неспокійна, хоч і незворушна на вигляд, вона була жертвою моди, її ложа, її капелюшок, її екіпаж, її власна особа були для неї всім. Ми часто зустрічаємо людей — на вигляд колосів, а серце в їхньому тілі, наче вилитому з бронзи, добре й ніжне. Зате в неї під граційною, тендітною оболонкою билося бронзове серце. Моя фатальна наука роздерла переді мною багато запон. Якщо добрий тон полягає в тому, щоб забувати про себе ради інших, весь час зберігати лагідність голосу й рухів, подобатися співрозмовникові, пробуджуючи в ньому упевненість у собі, то Феодора, попри всю свою хитрість, не могла стерти з себе слідів плебейського походження: вона явно тільки прикидалася, ніби забуває про себе, її манери були не природжені, а старанно завчені, і в її люб'язності було щось рабське. Проте улюбленці вважали її медові слова за вираз доброти, претензійну перебільшеність — за шляхетний ентузіазм. Тільки я вивчив її гримаси, я здер з її внутрішнього єства тоненьку плівку, якої було достатньо світові, й мене вже не вводили в оману її мавп'ячі хитрощі, я спізнав її душу, душу кішки, до дна. Коли якийсь бевзь вихваляв її, лестив їй, мені було соромно за неї. І все ж я любив її! Я сподівався розтопити кригу теплим повівом від крил поетової любові. Якби я зміг хоч раз розкрити її серце для жіночої ніжності, якби причастив її до високої жертовності кохання, тоді вона стала б досконалою, янголом для мене. Я любив її як чоловік, як коханець, як митець, а тим часом, щоб її здобути, треба було не любити її; пихатий дженджик, холодно-розрахований, можливо, її скорив би. Марнолюбна, нещира, вона б напевне послухалась голосу свого марнолюбства й дала б заплутати себе в тенета інтриги; холодний і сухий чоловік панував би над нею. Прикрий біль пронизував мою душу, коли вона наївно виявляла свій егоїзм. Я скорботно передбачав, що колись вона лишиться посеред життя сама, не знаючи, до кого простягти руки, не зустрічаючи дружнього погляду. Якось увечері я наважився змалювати їй у яскравих барвах її самотню, порожню й сумну старість. Перед образом цієї жахливої помсти зневаженої природи вона відповіла жорстокими словами: «Багатою я буду завжди. А маючи гроші, завжди можна знайти круг себе почуття, потрібні для нашого добробуту». Я вийшов приголомшений логікою цієї розкоші, цієї жінки, цього світу, картаючи себе за своє дурне ідолопоклонство. Я не любив Поліни, бо вона бідна. Чи ж багата Феодора не має права відштовхнути бідного Рафаеля? Наше сумління — непомильний суддя, поки ми ще не вбили його. |
