Каталог статей

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:49:12 GMT

2. Гуасакоалько — ріка в Мексиці й колонія для ув'язнених, розташована на березі цієї ріки в часи Реставрації (1814-1830).

3. Дарсе Жан (1777-1844) — французький хімік, який розробив технологію добування желатину з кісток, що стало дешевим харчем у благодійних закладах.

4. Цербер (Кербер) — в античній міфології лютий триголовий пес, який охороняв вихід із підземного царства. В переносному значенні — злий сторож.

5. Але хіба й кати не плакали часом над дівчатами, чиї біляві голови вони мали стинати за наказом Революції? — Мається на увазі Велика французька революція кінця XVIII ст., а точніше — якобінський терор 1793-1794 рр.

6. Савояр — буквально: уродженець Савойї, гірської області на кордоні Франції з Італією; в часи Бальзака так називали у Франції хлопчаків-сажотрусів.

7. Калібан — фантастичний персонаж із пізньої драми В. Шекспіра «Буря» (1612), втілення лихого єства природи, тваринного начала в людині.

8. Паліссі Бернар (бл. 1510-1589 чи 1590) — французький митець-кераміст і природознавець, творець декоративних керамічних виробів з рельєфними зображеннями флори й фауни.

9. Сезостріс — грецьке ім'я легендарного єгипетського героя, якого легенда ототожнювала з фараоном Рамзесом II (XIII ст. до н. е.).

10. Дюбаррі Жанна (1743-1794) — остання коханка Людовіка XV.

11. Латур Моріс Кантен (1704-1788) — французький живописець, майстер пастелі, відомий своїми портретами.

12. Іонія — область стародавньої Греції, заселена іонійськими племенами (Аттіка й західне побережжя Малої Азії).

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:48:35 GMT

задоволення своїх бажань і пристрастей. Він проголошує: «Так ось, я наказую похмурій цій силі злити для мене всі радощі в одну!» Це, так би мовити, Фауст, що зрікся пізнання та загальнолюдських турбот і прагне лише чуттєвих насолод, задоволення свого егоїзму, який непомірно розростається.

До «Шагреневої шкіри» Бальзак додав своєрідний графічний епіграф, хвилясту горизонтальну лінію, який він узяв із роману англійського письменника-сентименталіста Л. Стерна «Трістрам Шенді». Там цю лінію горизонтально креслить кінцем своєї палиці один із персонажів, капрал Трім, доводячи переваги життя холостяка, і супроводжує її словами: «Коли чоловік вільний». Далі автор каже, що ця лінія виявилася змістовнішою і переконливішою, ніж тисячі раціональних доказів, що нею капрал Трім «викликав духа роздуму». Символічний зміст цього незвичайного епіграфа Бальзак так пояснив у анонімній замітці, вміщеній 11 серпня 1831р. в газеті «Карікатюр»: «Тут життя людське передане так, як розуміли його Бальзак і Стерн, філософи й вітрогони: драма, що зміїться, хвилюється, в'ється, і її течії необхідно віддатися, що й підказує цей досить дотепний епіграф до книги».

В плані філософському цей епіграф засвідчував солідарність Бальзака зі Стерном, який відмовився від раціоналістично однозначного й прямолінійного сприйняття життя і цю відмову виражав мало не кожною клітиною художньої тканини свого твору. В той час, коли «вік розуму» вступав у надвечір'я, Стерн своїм мудро-жартівливим романом поновлював право на існування нелогічного, примхливого, ірраціонального, що було близьким філософському умонастрою Бальзака й імпонувало йому як митцеві.

Роман «Шагренева шкіра» написаний за кілька років до того, як у Бальзака виник задум циклізації творів і зведення їх в одне ціле — «Людську комедію». Та можна сказати, щo в цьому романі беруть початок не тільки низка тем і мотивів усієї епопеї, а й чимало її персонажів, які стали «героями, що повертаються», разом з відповідними темами й мотивами. Щоправда, це не стосується головного героя Рафаеля де Валантена: і його тема, і його життя повністю замикаються в рамках «Шагреневої шкіри». Зате більшість персонажів другого плану згодом розійдуться по «Людській комедії», по її різних сюжетно-тематичних лініях, а деякі з них стануть головними героями окремих творів. Це, насамперед, Ежен Растіньяк, якого Бальзак уперше вивів у «Шагреневій шкірі»; хоча тут йому ще бракує деяких характерних «растіньяківських» рис та й зображений він дещо схематично. Банкір Тайфер представлений тут на останньому етапі його злочинного життя (хронологічно дія в «Шагреневій шкірі» відбувається пізніше, ніж дія в «Червоній корчмі» чи в «Батькові Горіо»). В інші твори «Людської комедії», зокрема в роман «Втрачені ілюзії», перейде група молодих журналістів і літераторів (Блонде, Бісіу, Клод Віньон, «постачальник балад» Каналіс та інші), з якими був зв'язаний Рафаель де Валантен.

1. Саварі Фелікс — французький астроном і математик, був у дружніх стосунках з Бальзаком.

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:48:04 GMT

Однак така структура з закладеною в її основу філософською схемою не робить роман схематичним. Він по вінця наповнений життям, його строкатою і контрастною конкретикою, емоційною напругою і колоритом епохи, різнорідними, рельєфно виписаними людськими типами й характерами, пов'язаними з різними суспільними середовищами, динамікою і «тисячобарвним безумством життя», як писав один з тогочасних рецензентів. Словом, письменник максимально наблизив філософську проблематику до соціальної конкретності життя, так що роман став зрештою вираженням характерних суперечностей і колізій людського буття в сучасному суспільстві. До речі, саме так твір і був сприйнятий тогочасними читачами й критиками.

Бальзак написав у листі до маркізи де Кастрі: «Шагренева шкіра» має формулювати нинішній час, наше життя, наш егоїзм». З цими словами перегукується ключова сцена роману, в якій антиквар, схожий на східного мага, вручає Рафаелеві грізний талісман. «Тут,— скрикнув він гучним голосом, показуючи на шагреневу шкіру,— злиті в одне Хотіння і Змога! Тут ваші соціальні ідеї, ваші надмірні жадання, ваша нестриманість, ваші радощі, які вбивають, ваші болі, які змушують жити надто напружено...» Отже, в талісмані ніби втілений дух нової цивілізації, що встановилася після революції 1789-1794 рр., цивілізації динамічної, «фаустівської», з величезними репродуктивними можливостями, але водночас цивілізації, могутньою рушійною силою якої виступає егоїзм. І саме тому вона виявляється руйнівною для людської особистості, виключає можливість суспільної та індивідуальної гармонії.

І за змістом, і за поетикою. «Шагренева шкіра» є твором, характерним для «Філософських етюдів». На особливу увагу заслуговує міфологічність роману. В одному з листів Бальзак писав: «Шагренева шкіра» — це формула людського життя, абстракція з індивідуальних доль. І, як висловлювався Баланш, тут усе — іносказання, міф». За трактуванням французького філософа й історика П. С Баланша, міф — це «розповідь про подвиги богів, героїв і людей, але за всім цим криються великі соціальні процеси, ціла серія революцій, що віками змінювали людське суспільство. Міф — це згусток історії». Для Баланша міф був породженням давніх часів, ірраціональним за своєю природою, а Бальзак вважав, що митець повинен творити міфи свого часу, схожі на стародавні хіба що рівнем узагальненості життєвих явищ.

Важливу роль відіграє в романі своєрідно витлумачений «фаустівський мотив». Ядро цього мотиву — угода героя з надприродною силою: він «продає» їй свою душу, а вона зобов'язується протягом домовленого часу служити йому, задовольняти його бажання і прагнення. Зав'язка роману, сцена в антикварній крамниці, недвозначно набуває саме такого змісту. Одержання героєм талісману супроводжується багатозначними словами антиквара: «Ні, ні, нерозважний молодий чоловіче. Ви склали угоду, цим усе сказано!» До того ж Бальзак зазначає, що антиквар нагадує Рафаелеві Мефістофеля («...живій Рафаелевій уяві відкрилась разюча подібність цього чоловіка до тієї характерної голови, якою митці наділяють Гетевого Мефістофеля»). Про те, що свого героя, його шлях Бальзак співвідносив з Фаустом, свідчить і така промовиста алюзія: «З жахом відкинувши шлях Фауста, він раптом палко, як це буває з умирущим, повірив у Бога, в діву Марію і заволав до небес». Важливо зазначити, що герой роману, на відміну від Гетевого Фауста, чекає від угоди з надприродною силою лише

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:47:39 GMT

Перед виходом роману окремою книгою Бальзак публікував у журналах його фрагменти. Так, у грудні 1830 р. в журналі «Карікатюр» з'явився початок роману, сцена в гральному закладі, під назвою «Останній наполеондор». У травні 1831 р. у відомому журналі «Ревю де Монд» був надрукований уривок «Гульня» із першого розділу роману, де описана оргія, влаштована банкіром Тайфером, і в тому ж місяці інший часопис, «Ревю де Парі», вмістив уривок під назвою «Самогубство поета». Першим виданням, у двох книгах і з передмовою автора, роман вийшов у серпні 1831 р.; він мав великий успіх серед читачів і був прихильно оцінений критикою. За життя письменника «Шагренева шкіра», яка стала одним із найпопулярніших його творів, виходила сім разів. У 1845 р. автор включив цей твір до чотирнадцятого тому першого видання «Людської комедії» як перший том «Філософських етюдів».

Певною мірою вже уявляючи місце й значення роману в своїй творчості, Бальзак під час виходу в світ «Шагреневої шкіри» писав Ш. де Монталамберу: «Отже, вона є відправною точкою мого творіння. Далі групуватимуться, відтінок за відтінком, окремі індивідуальності, самобутні існування, починаючи з найсмиренніших і кінчаючи королем та прелатом, крайніми ступенями нашого суспільства». І невипадково в бальзакознавстві за «Шагреневою, шкірою» утвердилася репутація своєрідної прелюдії до «Людської комедії», в якій намітилися характерні проблеми і образи, мотиви й колізії цієї незвичайної епопеї.

У «Шагреневій шкірі» згадувані «фізіологічна система», «механіка життєвого процесу» втілені в драматичній долі обдарованого молодика, повного духовної снаги й палких пристрастей і доведеного до відчаю злиднями «в забрукованій, залюдненій пустелі Парижа». Але зміст і композиція твору, як це й годиться філософській прозі, організовані ідеєю, тією генеральною ідеєю, що накреслена загадковими письменами на талісмані. Старий антиквар пояснює головному героєві Рафаелеві де Валантену, що в талісмані криється «велика таємниця людського життя. Людина виснажує себе двома несвідомими діями, що вичерпують джерела її життя. Усі форми, яких набирають ці дві причини смерті, виражають двоє дієслів: хотіти й могти. ...Хотіти — спалює нас, могти — руйнує...» Драматизм людської долі в тому, що для людини можливі дві взаємовиключаючі «системи життя»: «або вбити почуття, щоб дожити до старості, або ж померти замолоду, прийнявши мучеництво пристрастей,— в цьому наша доля».

Вся структура «Шагреневої шкіри» відзначається протиставленням цих двох способів існування, двох названих «систем життя». Всі сцени й картини, ситуації та образи роману створюють два різко контрастні ряди, в яких матеріалізуються ці «системи життя». А сюжет твору зводиться до метань між ними головного героя; поставлений надприродною силою в екстремальну ситуацію, він то віддається пориву бажань і пристрастей («бажаю, щоб несамовита гульня помчала нас на колісниці, запряженій четвіркою коней, за межі світу й викинула десь на невідомих берегах»), то ладен примиритися з існуванням слимака, аби продовжити життя («стати слимаком, приліпившись до цих скель, ще на кілька днів зберегти свою скойку, заглушити в собі роботу смерті...»). Своє життя він сам усвідомлює як зміну «яскравих картин двох систем буття, діаметрально протилежних», як «цілий філософський трактат».

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:46:48 GMT

хмар. Це легке створіння витало в повітрі то ундиною, то сильфідою — так слово, якого марно шукаєш, витає десь у пам'яті, але його не можна піймати; видиво блукало між островами, воно кивало головою, ховаючись за гілля високих тополь, потім жінка досягла велетенських розмірів, і тоді заіскрилися незліченні складки її вбрання, а може, то засяяв ореол, окреслений сонцем круг її обличчя; видіння пливло над селами, над пагорбами, і здавалося, що воно не дасть пароплавові пропливти мимо замку Юссе. Можна було подумати, що це привид Дами, зображеної Антуаном де ла Саль, хоче захистити свою країну від вторгнення сучасності.

— Гаразд, я розумію, це про Поліну. А Феодора?

— О! Феодора! З нею ви ще зустрінетесь... Учора вона була в Італійському театрі, сьогодні буде в Опері, вона повсюди. Коли хочете, вона — це світське товариство.

Париж, 1830-1831 рр.

====================

Примітки

склав Дмитро Наливайко

Над романом «Шагренева шкіра», яким відкриваються «Філософські етюди», Бальзак розпочав працювати у 1830 р. і завершив його у наступному, 1831 р. Але задум роману виник набагато раніше, дослідники відносять його до літературної молодості письменника і знаходять зародок у таких словах із філософських нотаток 1818 р., які згодом стануть написом на загадковому й зловісному талісмані: «...розміряй свої бажання зі своїм життям... Із кожним бажанням я меншатиму, як твій вік». Це чи не перша фіксація «фізіологічної системи», взаємопов'язаності фізичного й духовного в людині, що становить ядро філософської концепції твору. Задум пройшов кілька етапів розвитку, і цей його рух відбився в намітках до «Шагреневої шкіри». Певний час твір уявлявся авторові «східною казкою», про що, свідчить такий запис: «Придумана шкіра, що уособлює життя. Східна казка». Подальша еволюція задуму відбувалася в напрямі переростання «східної казки» з філософським підтекстом у сучасний філософський роман, який трактує кардинальні проблеми людського життя. В намітках з'являється нова й остаточна формула задуму: «Шагренева шкіра. Вираження людського життя як такого, його механіки. Разом із тим описана й оцінена особистість, але поетично».

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:46:18 GMT

— Чого вам треба? — сказала вона.— Він мій, я його занапастила, хіба я не передрекла цього?

Епілог

— А що сталося з Поліною?

— А, з Поліною? Слухайте ж. Чи траплялось вам тихого зимового вечора, сидячи перед каміном, віддаватись солодким спогадам про кохання, або про юність і дивитись, як вогонь розкреслює дубове поліно? Он там на охопленому вогнем дереві вимальовуються червоні клітинки шахової дошки, а тут поліно міниться оксамитом; на вогненному тлі пробігають, виграють, скачуть сині вогники. І ось з'являється невідомий маляр,— користуючись барвами цього полум'я, з непередаваною майстерністю накидає він серед лілових і пурпурових вогників жіночий профіль якоїсь надприродної краси, нечуваної ніжності — явище життєве, яке більш ніколи не повториться: волосся цієї жінки розмаяне вітром, а риси її дихають дивною жагою — вогонь у вогні! Вона всміхається, вона зникає, більш ви її не побачите. Прощай, квітко, розквітла в полум'ї! Прощай, з'яво незавершена, несподівана, виникла надто рано або пізно для того, щоб стати прекрасним діамантом!

— А Поліна?

— То ви не зрозуміли? Я починаю спочатку. Оступіться! Оступіться! Ось вона, вершина мрій, жінка, нестала, як цілунок, жінка, жива, як блискавка, і, як блискавка, палюча; створіння неземне, вся — дух, уся — любов! Вона сповилась у якесь полум'яне тіло, або ж заради неї саме полум'я на мить одухотворилось! Риси її — такої чистоти, яка буває тільки в небожителів. Хіба ж вона не сяє, мов янгол? Хіба ви не чуєте ефірного шелесту її крил? Легше за птаха сідає вона коло вас, і грізні очі її чарують; її тихе, але могутнє дихання з чарівною силою притягує до себе ваші уста; вона відлітає геть і тягне вас за собою, і ви не відчуваєте під собою землі. Ви прагнете хоч єдиний раз нестямним рухом руки доторкнутись до цього сніжно-білого тіла, прагнете зім'яти її золотаве волосся, поцілувати її іскристі очі. Вас п'янить туман, вас заворожує чарівна музика. Ви здригаєтеся всім тілом, ви весь — жадання, весь — суцільна мука. О, невимовне щастя! Ви вже припали до уст цієї жінки, та раптом прокидаєтесь від жахливого болю. Ох! Ви вдарились головою об ріжок ліжка, ви поцілували темне червоне дерево, холодну позолоту, бронзу або мідного амура.

— Ну, а Поліна?

— Вам іще мало? То слухайте ж. Один юнак, відпливаючи погожим ранком із Тура на пароплаві «Місто Анжер», тримав у своїй руці руку вродливої жінки. І довго вони милувались білою постаттю, що несподівано виникла в тумані над широкою гладінню Луари, як витвір води й сонця чи як примха повітря й

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:45:38 GMT

Поліна вирішила, що Рафаель збожеволів; вона взяла талісман і піднесла лампу ближче. При миготливому світлі, що падало на Рафаеля й на талісман, вона з напруженою увагою розглядала й обличчя свого коханого, й залишок магічної шкіри. Бачачи, яка прекрасна в цю хвилину Поліпа, охоплена палкою любов'ю й жахом, Рафаель не міг опанувати себе: спогади про пестощі, про буйні радощі жаги ожили в його дрімотній душі й розгорілись, як розгорлаться вогонь, що тлів під попелом у погашеному вогнищі.

— Поліно, йди сюди! Поліно!

Жахливий крик вирвався з грудей молодої жінки, очі її розширилися, страдницьки зсунуті брови піднялись від жаху: в очах Рафаеля вона читала несамовите жадання, яким вона колись пишалася,— та в міру того, як воно наростало, клаптик шагреневої шкіри, лоскочучи їй долоню, все стискався й стискався! Стрімголов кинулась Поліна до сусідньої вітальні й замкнула за собою двері.

— Поліно! Поліно! — кричав умирущий, кинувшись за нею.— Я кохаю тебе, пропадаю за тобою, хочу тебе! Прокляну, як не відчиниш! Я хочу вмерти в твоїх обіймах!

З незвичайною силою — останнім спалахом життя — він виламав двері й побачив, що його кохана, напівгола, скорчилась на канапі. Після марної спроби роздерти собі груди Поліна вирішила задушити себе шаллю, аби швидше померти.

— Коли я помру, він житиме! — казала вона, силкуючись затягти зашморг, накинутий на шию.

Коси в неї розсипались, плечі оголилися, сукня розстебнулась, і в цьому двобої зі смертю, в сльозах, з розпашілими щоками, звиваючись у страшному розпачі, тисячею нових спокус вона довела до нестями Рафаеля, сп'янілого від жаги; рвучко, як хижий птах, він кинувся до неї, розірвав шаль і хотів стиснути її в обіймах.

Умирущий шукав слів, щоб виразити жадання, яке поглинало всі його сили, але тільки здушене хрипіння виривалося в нього з грудей, у яких віддих, здавалося, тікав усе глибше й глибше. Нарешті, нездатний більше зронити жодного звуку, він укусив Поліну в груди. Наляканий криками, що долетіли до нього, ввійшов Жонатас і почав відривати молоду жінку від трупа, над яким вона схилилась у кутку.

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:45:15 GMT

із червоних уст вилітало рівне, чисте дихання, він усміхався,— мабуть, йому марилось якесь прекрасне життя. Може, він бачив себе столітнім дідом, бачив своїх онуків, що зичили йому довголіття, може, йому снилося, що, сидячи на простій лаві, під шатром гілля, освітлений сонцем, він, як пророк з висоти гір, розрізняв у блаженній далечі обітовану землю!

— Нарешті!

Це слово, вимовлене чиїмось сріблястим голосом, розвіяло туманні образи його снів. При світлі лампи він побачив, що на постелі сидить його Поліна, і ця Поліна стала ще вродливіша за час розлуки й горя. Рафаеля вразила білість її обличчя, світлого, як пелюстки латаття, і відтіненого довгими чорними кучерями. Сльози проклали в неї на щоках дві блискучі стежечки й зупинилися, готові впасти при найменшому русі. Вся в білому, з похиленою головою, така легка, що майже не прим'яла постелі, Поліна була наче янгол, що зійшов з неба, наче привид, готовий зникнути від найменшого подуву.

— Ох, я все забула! — вигукнула вона, коли Рафаель розплющив очі.— Я можу сказати тобі тільки одне: я твоя! Так, серце моє повне кохання. Ох, ніколи, янголе життя мого, ти не був такий прекрасний! Очі твої — як вогні. Та я все зрозуміла, все! Ти шукав без мене здоров'я, ти мене боявся... Ну що ж...

— Тікай, тікай! Залиш мене! — глухо промовив нарешті Рафаель.— Іди ж! Якщо ти зостанешся, я помру. Ти хочеш, щоб я помер?

— Помер? — перепитала вона,— Хіба ти можеш померти без мене? Померти? Але ж ти такий молодий! Померти? Але ж я кохаю тебе! Померти! — ще раз повторила вона глибоким грудним голосом і, сама не своя, вхопила його за руки.— Холодні! — сказала.— Чи то мені здається?

Рафаель витяг з-під подушки мізерний клаптик шагреневої шкіри, маленький, як листочок барвінку, і, показуючи його, вигукнув:

— Поліно, прекрасний образе прекрасного мого життя, скажімо одне одному: «прощай!»

— Прощай? — перепитала вона зчудовано.

— Так. Це талісман, що виконує мої бажання й показує, як скорочується моє життя. Дивися, скільки мені лишилось. Один раз глянеш на мене — і я помру.

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:44:38 GMT

Протягом кількох днів Рафаель лежав у штучному сні. Завдяки матеріальній силі опію, що діє на нашу нематеріальну душу, людина з такою сильною, живою уявою спустилася до рівня деяких лінивих тварин, що своєю нерухомістю схожі на зів'ялі рослини й не зрушать з місця задля якоїсь легкої здобичі. Він не впускав до себе навіть денного світла, сонячне проміння більш не проникало до нього. Він уставав близько восьмої вечора, в напівсвідомому стані тамував свій голод і знову лягав. Холодні, похмурі години життя приносили з собою тільки безладні образи, тільки видимості, світлотіні на чорному тлі. Він поринув у глибоку мовчанку, життя його являло собою повний відбиток руху та думки. Якось увечері він прокинувся багато пізніше, ніж звичайно, і обід не був поданий. Він подзвонив Жонатасові.

— Геть з мого дому! — сказав він.— Я тебе збагатив, тобі забезпечено щасливу старість, але я не можу дозволити тобі гратися моїм життям. Я ж голодний, паскудо! Де обід? Кажи!

На Жонатасовому обличчі майнула задоволена усмішка, він узяв свічку, що блимала в темряві величезного покою, повів свого пана, вже знов байдужого до всього, по широкій галереї й раптом відчинив двері. В очі хворому вдарило світло, Рафаель був уражений, засліплений небаченим видовищем. Перед ним були люстри, повні свічок; гарно розставлені рідкісні квіти з його оранжереї; стіл, що виблискував сріблом, золотом, перламутром, порцеляною. Царський обід, від якого, пробуджуючи апетит, ішла запашна пара. За столом сиділи його друзі, а разом з ними жінки, пишно вбрані, чарівливі, з відкритими плечима й грудьми, з квітками в зачісках, з блискучими очима, всі по-різному вродливі, всі спокусливі в своїх розкішних маскарадних уборах: одна підкреслила свої форми ірландською жакеткою, друга наділа хвацьку андалузьку спідницю; та, напівгола, була в убранні Діани-Мисливиці, а та, скромна, овіяна любов'ю,— в костюмі пані де Лавальєр, і всі були однаково підхмелені. В кожному погляді іскрилися радість, любов, насолода. Тільки-но мертвотно-бліде обличчя Рафаеля з'явилось у дверях, пролунав дружний хор привітань, тріумфальних, як вогні цього імпровізованого свята. Ці голоси, пахощі, світло, жінки п'янкої вроди збудили його, відродили в ньому тепло життя. На довершення дивних марень звуки прекрасної музики гармонійним потоком ринули з вітальні поряд, запрошуючи на цю солодку гульню. Рафаель відчув, що його руку ніжно потискає жінка, ладна обвити його своїми білими, свіжими руками,— то була Акіліна. І, раптом усвідомивши, що все це вже не млисті фантастичні образи його мимобіжних туманних сновидь, він нестямно скрикнув, грюкнув дверима й ударив старого поштивого слугу по обличчю.

— Потворо! Ти завзявся вбити мене! — вигукнув він.

Потім, увесь тремтячи від думки про небезпеку, якої щойно зазнав, він знайшов у собі сили дійти до спальні, випив велику дозу снодійного й ліг.

Було близько півночі. В цю годину обличчя сонного Рафаеля сяяло вродою — одна з примх фізіології; білість шкіри відтінювали яскраві рум'янці, що вкидали медиків у подив і відчай. Від ніжного по-дівочому чола віяло геніальністю. Життя квітло на його обличчі, спокійному, безтурботному, як у дитини, що заснула під крильцем у матусі. Він спав здоровим, міцним сном,

Шагренева шкіра

Tue, 29 Oct 2013 22:44:03 GMT

моєму куди більше любові, ніж я тобі показувала. Я все можу стерпіти, аби не плакати далеко від тебе, аби тільки знати, що ти...»

Рафаель поклав на камін обгорілі клапті листа, тоді знову кинув їх у вогонь. Цей аркушик був надто живим образом його кохання і його фатальної долі.

— Сходи по пана Б'янщона,— сказав він Жонатасові.

Орас застав Рафаеля в постелі.

— Друже мій, чи можеш ти зготувати для мене питво з невеликою дозою опію, щоб я весь час був у сонному стані й щоб можна було вживати це питво без шкоди для себе?

— Нічого не може бути легшого,— відповів молодий лікар,— але все-таки доведеться вставати на кілька годин щодня — попоїсти.

— На кілька годин? — жахнувся Рафаель.— Ні, ні! Я не хочу вставати більш як на годину.

— Яка ж у тебе мета? — спитав Б'яншон.

— Спати — це все-таки жити! — відповів хворий.— Накажи не приймати нікого, навіть пані Поліну де Вічнау,— сказав він Жонатасові, поки лікар писав рецепта.

— Що ж, пане Орасе, є якась надія? — спитав старий слуга в молодого лікаря, проводжаючи його до дверей будинку.

— Може протягти ще довго, а може й цього вечора померти. Шанси життя й смерті у нього рівні. Нічого не можу зрозуміти,— відповів лікар і з сумнівом похитав головою.— Йому б розважитись...

— Розважитись! Ви його не знаєте, пане. Він якось убив людину — й навіть не зітхнув!.. Його ніщо не розважить.