|
двобій усього життя з невідомою силою, з якимсь страховищем. Спочатку те страховище жахає, його треба вхопити за роги, і це надзвичайно важке діло. Скажімо, природа вам дала надто малий або надто млявий шлунок; ви його підкоряєте, розширюєте, привчаєте засвоювати вино, ви опановуєте пияцтво, проводите ночі без сну, врешті виробляєте в себе вдачу кірасирського полковника, створюєте себе вдруге, ніби всупереч Богові! Коли людина отак переміниться, подібно до того як старий солдат уже привчить свою душу до грому гармат, а ноги до походів, коли цей неофіт ще не належить потворі й ще невідомо, хто з них пан, вони кидаються одне на одного й нагорі опиняється то одне, то друге, а все це відбувається в такій сфері, де все чудесне, де сплять душевні муки, а оживають тільки привиди ідей. Ця запекла боротьба вже стає необхідною. Відроджуючи в собі казкових героїв, які, за легендами, продали душу дияволові, щоб дістати могутність для злочинств, гультяй платить власною смертю за втіхи життя та за те, які вони багаті, які плідні! Замість повільно текти між одноманітними берегами Прилавка або Контори, життя їхнє кипить і біжить, мов гірський потік. Урешті гульня для тіла — це, безперечно, те саме, що для душі містичні втіхи. Пияцтво занурює нас у марення, повні фантасмагорій, не менш цікавих, ніж екстатичні видіння. Тоді у нас бувають години, чарівні, як примхи юної дівчини, любі розмови з друзями, слова, що змальовують усе життя, вільні й некорисливі втіхи, подорожі без утоми, цілі поеми в кількох фразах. Коли в нас натішиться та тварюка, що в ній науці нелегко було б відшукати душу, настає солодке заціпеніння, за яким зітхають люди, втомлені власним розумом. Чи не відчувають вони необхідності цілковитого спокою, і чи гульня не є своєрідним податком, що його геній виплачує злу? Глянь на всіх великих людей: вони або любострасники, або природа створила їх хирляками. Якась глузлива чи ревнива сила псує їм душу чи тіло, щоб нейтралізувати зусилля їхнього дару. В п'яні години люди й речі постають перед вами в подобі, створеній вашою уявою. Цар творіння, ти перетворюєш їх, як тобі хочеться. Під час цієї безперервної гарячки гра за твоєю згодою вливає тобі в жили розтоплений свинець. І ось одного дня ти опиняєшся у повній владі страховища, і тоді настає, як колись у мене, грізне пробудження: у тебе в голові сидить безсилля. Ти старий воїн — тебе з'їдають сухоти; ти дипломат — у тебе аневризма серця, і твоє життя висить на волосинці; може, й мені хвороба легенів скаже колись: «Ходімо!» — як уже сказала Рафаелеві з Урбіно, вбитому надмірностями в коханні. От як я жив! Я з'явився на світ чи то зарано, чи то запізно; і, напевне, сила моя була б тут небезпечна, якби я не витратив її так,— адже геркулесова чаша під кінець оргії звільнила світ від Александра!82 Зрештою тим, кого ошукала доля, потрібні рай або пекло, гульня або шпиталь. Щойно мені не стало відваги напучувати оцих двоє створінь,— він показав на Ефразію й Акіліну.— Хіба ж вони не втілення моєї історії, не образ мого життя! Я не міг звинувачувати їх, вони самі здавались мені суддями.
Посередині цієї живої поеми, в обіймах цієї снодійної хвороби все ж двічі я мав напади пекучого болю. Перший стався за кілька днів після того, як я, ніби Сарданапал, кинувся в своє вогнище: в фойє Італійського театру я зустрів Феодору. Ми чекали екіпажів. «А він ще живий!» — так можна було зрозуміти її усмішку й ті підступні нерозбірливі слова, з якими вона звернулась до свого чичисбея, звичайно, розповівши йому мою історію й визначивши моє кохання як банальне. Вона тішилася своєю гаданою прозорливістю. О, помирати через неї, й досі обожнювати її, бачити її перед собою, навіть віддаючись надмірностям у хвилину сп'яніння на ложі куртизанок,— і усвідомлювати себе мішенню її глузів! Бути неспроможному розірвати собі груди, видерти звідти кохання й кинути їй до ніг!
Я швидко розтратив своє багатство, але три роки розміреного життя наділили мене міцнющим здоров'ям, і того дня, коли я опинився без грошей, |