"Шагренева шкіра." Оноре де Бальзак
Каталог статей
| Головна » Статті » Мої статті |
| У категорії матеріалів: 183 Показано матеріалів: 98-98 |
Сторінки: « 1 2 ... 96 97 98 99 100 ... 182 183 » |
Сортувати по: Даті · Назві · Рейтингу · Коментарям · Переглядам
|
Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу. «Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?» — спитала Поліна. При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м'якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні80. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув: «Перемога! Тепер можна вмирати по своїй уподобі!» І показав мені капелюх, повний золота. Поставив його на стіл, і ми затанцювали навколо, як два канібали біля здобичі: тупали ногами, дриґалися, стрибали, стусали один одного так, що могли б, мабуть, повалити носорога, виспівували, дивлячись на всі втіхи світу, що їх містив для нас капелюх. «Двадцять сім тисяч франків,— повторював Растіньяк, кладучи на золото ще кілька банкнот.— Іншим цих грошей вистачило б на життя, хіба ж нам їх не вистачить на смерть? Так, так, ми сконаємо в золотій купелі. Ура!» І ми знов почали викаблучуватися. Наче спадкоємці, поділили все, почавши з подвійних наполеондорів, від великих монет перейшли до дрібніших, процідили всю свою радість, примовляючи: «Це тобі! Це мені!» |
Вітаю Вас Гість
Форма входу |
|---|
Категорії розділу | |
|---|---|
|
Пошук |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
