|
я почував себе чудово. Щоб подовжити своє самогубство, я видав півдесятка векселів на короткий термін, і день сплати настав. Болісні тривоги! А як бадьорять вони юні душі! Я не народився для того, щоб рано постаріти; моя душа була ще юна, палка, бадьора. Мій перший вексель пробудив був усі мої давні чесноти; вони прийшли повільною ходою й засмучені стали переді мною. Мені пощастило вмовити їх, як старих тітусь, що спочатку бурчать, а тоді таки дадуть грошей. Моя уява була суворіша, вона малювала мені, як моє ім'я мандрує по Європі з міста в місто. «Наше ім'я — це ми самі!» — сказав Євсевій Сальверт83. Як двійник одного німця, я після блукань вертався в свою оселю, звідки насправді й не думав виходити, і несподівано прокидався. Колись, зустрічаючись на вулицях Парижа з банківськими посланцями, цими докорами комерційного сумління, вбраними в сіре, в ліврею з гербом свого хазяїна — срібною бляхою,— я дивився на них байдуже; тепер я їх наперед ненавидів. Хіба ж не прийде до мене котрийсь із них якось уранці й не зажадає, щоб я оплатив одинадцять виданих мені векселів? Мій підпис був вартий трьох тисяч франків — стільки, скільки не був вартий я сам! Судові пристави, нечутливі до будь-якого горя, навіть до смерті, поставали переді мною, мов кати, що кажуть стратенцеві: «Пів на четверту вибило!» Їхні писарі мали право схопити мене, нашкрябати моє ім'я в своїх папірцях, бруднити його, глузувати з нього! Я був боржником! Хто заборгувався, той хіба може належати собі? Хіба інші люди не мають права вимагати в мене звіту, як я жив? Нащо я їв пудинги «а-ля чіполата»? Нащо я пив шампанське? Нащо я спав, думав, ходив, розважався, не платячи їм? У ту хвилину, коли я впиваюся віршами, або заглибився в якусь думку, або, сидячи за сніданком, оточений друзями, радощами, милими жартами,— переді мною може постати добродій у коричневому фраці, з витертим капелюхом у руці. І виявиться, що цей добродій — мій Вексель, мій Борг, привид, від якого згасне моя радість; він примусить мене вийти з-за столу й розмовляти з ним; він украде в мене мою веселість, мою кохану — все, аж до постелі. Так, докори сумління поблажливіші, вони не викидають нас на вулицю, не садовлять в Сент-Пелажі84, не штовхають у мерзенний вертеп пороку; вони нікуди не тягнуть нас, крім такого ешафоту, де кат нас ошляхетнює; під час самої кари всі вірять у нашу невинність, тоді як за зубожілим гультяєм суспільство не визнає ніяких чеснот. До того ж ці двоногі борги, вдягнені в зелене сукно, в синіх окулярах, з вигорілими парасольками, ці втілені борги, з якими ми стикаємось віч-на-віч на перехресті в ту саму мить, коли на обличчі в нас усмішка, мають особливе, страхітне право — право сказати: «Пан де Валантен мені винен і не платить. Він у моїх руках. О, хай тільки посміє показати, що йому неприємно зі мною зустрічатись!» Кредиторам треба вклонятись, і то привітно. «Коли ви мені заплатите?» — питають вони. І ти мусиш брехати, випрохувати гроші ще в когось, кланятися дурневі, що сидить на своїй скрині, зустрічати його холодний погляд, погляд глитая, образливіший за ляпас, терпіти його Баремову мораль85 і брутальне невігластво. Борги — це супутники сильної уяви, чого не розуміють кредитори. Пориви душі захоплюють і часто уярмлюють того, хто позичає, тоді як ніщо велике не уярмлює тих, хто живе заради грошей і нічого, крім грошей, не знає, ніщо високе не кермує ними. Мені гроші навіювали жах. Нарешті, вексель може перетворитись на старого діда, обтяженого родиною і наділеного всілякими чеснотами. Я міг би стати боржником якоїсь утіленої картини Греза86, паралітика, оточеного дітьми, вдови солдата, і всі вони почали б із благанням простягати до мене руки. Жахливі ті кредитори, з якими треба плакати; коли ми їм заплатимо, треба ще надавати їм допомогу. Напередодні терміну сплати я ліг спати з тим напускним спокоєм, з яким сплять люди перед стратою, перед дуеллю, дозволяючи оманливій надії вколисати їх. Та коли я прокинувсь і повернувся до тями, коли відчув, що душа моя схована в гаманці банкіра, спочиває в реєстрах, записана червоним чорнилом, то звідусіль, ніби коники-стрибунці, почали вискакувати мої борги: вони були в годиннику, в кріслах, ними були інкрустовані мої улюблені меблі. Мої речі стануть здобиччю судових гарпій, а милих моїх неживих рабів судові пристави повиносять і як попало звалять на площі. Ох, мій скарб був ще частиною мене самого! Дзвінок у дверях озивався у мене в серці, вражав мене в голову, куди й годиться вражати королів. Це було |
