|
Намагаючись вплинути на душу цієї жінки, я водночас прагнув заволодіти і її розумом, зачепити її самолюбство, аби примусити її полюбити мене, я давав їй тисячі підстав ще дужче любити саму себе, ніколи не полишав її в стані байдужості. Жінки заради сильних почуттів готові на все, і я обсипав її почуттями, я ладен скорше був прогнівити її, ніж бачити її байдужою до мене. Спочатку, натхнений твердою волею та бажанням закохати її в себе, я досяг деякої переваги над нею, та невдовзі моя жага зросла, я вже не володів собою, я скотився до щирості, я пропав, бо закохався сам до нестями. Не знаю до пуття, що ми в поезії чи в розмовах називаємо коханням, але на відтворення того почуття, що враз виникло в моїй двоїстій натурі, я не натрапляв ніде — ні в риторичних, вигладжених фразах Жана Жака Руссо, в квартирі котрого я, можливо, жив, ні в холодних концепціях нашої літератури двох сторіч, ні в італійському живописі. Хіба, може, вид на Брієнське озеро, деякі мотиви Россіні, Мадонна Мурільйо з колекції маршала Сульта69, листи Лекомба70, деякі вислови в збірках анекдотів, а особливо молитви екстатиків та деякі епізоди з наших фабліо могли перенести в божественні сфери мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки на мову фарб, ніякий вираз її в мармурі, словах чи звуках не передали б напруги, щирості, повноти, несподіваності мого почуття ! Так! Хто каже «мистецтво», той каже «брехня». Кохання проходить через безмежне число відмін, перше ніж назавжди злитися з нашим життям, навіки забарвити його в свій полум'яний колір. Таємниця цього непомітного впливу уникає аналізу митця. Справжня пристрасть виражається криком, тоскними зітханнями, нестерпними для холодної людини. Треба щиро любити, щоб, читаючи «Кларіссу Гарлоу»71, співчувати рикові Ловласа. Любов — це наївний струмок, що тече по камінцях між квіточок і трав, а потім стає річкою, потоком, змінює свою природу й вигляд від кожної нової притоки, і врешті впадає в безмірний океан, у якому недосконалі уми бачать тільки одноманітність, а великі душі він укидає в нескінченне споглядання. Як відтворити ці переливи почуття, ці дрібнички, такі дорогі, ці слова, звук яких вміщує всю скарбницю мови, ці погляди, виразніші за найкращі вірші? В кожній з тик фатальних зустрічей, коли ми непомітно для себе захоплюємося жінкою, відкривається безодня, що може поглинути всю людську поезію. Ех, як відтворити звуками живі й таємничі порухи душі, коли нам бракує слів, щоб змалювати навіть її видимі таємниці? Які чари! Скільки годин пробув я в невимовному екстазі від того, що бачу її! Я був щасливий — сам не знаю чим. У ці хвилини, якщо її обличчя було освітлене, з ним діялося щось таке, що воно аж сяяло; непомітний пушок, що золотив її тонку ніжну шкіру, м'яко позначав контури її обличчя, надаючи йому тієї принадності, яка чарує нас у далеких лініях обрію, коли вони тануть у сонячному світлі. Здавалось, наче сонячне світло пестить її, зливаючися з нею, і з її осяйного лиця ллється світло, ще ясніше, ніж сонячне; потім по милому личку пробігала тінь, ледь забарвлюючи його, різноманітячи вираз, міняючи відтінки. Часто на її мармуровому чолі ніби проступала якась думка, очі загоралися, повіки тремтіли, по обличчю пробігала усмішка; живі коралі уст розтулялись і стулялись; якийсь відсвіт волосся кидав темну тінь на свіжі скроні; і кожна рисочка промовляла. Кожен відтінок вроди був новим святом для моїх очей, відкривав незнані принади моєму серцю. Я прагнув вичитати почуття, надію в кожній зміні цього обличчя. Ці мовчазні розмови переходили з душі в душу, як звук переходить у відлуння, і щедро дарували мені миттєві радощі, які полишали в мене глибоке враження. Голос породжував у мені якусь нестяму, і я насилу міг її стримати. Як то було з якимось там лотарінзьким князем — забув, як його звали,— я б не відчув жарини в себе на долоні, якби в ту мить вона погладила мене по голові своїми лоскітливими пальцями. Це був не захват, не жадання, а якийсь чар, якийсь фатум. Часто, повернувшись додому, я ніби в тумані бачив Феодору в її палатах, ніби поділяв з нею її життя; коли вона хворіла, хворів і я й казав їй другого дня: «Ви хворіли!» Скільки разів вона являлась мені вночі, викликана силою мого екстазу! А то, несподівана, як бризки світла, ламала моє перо, проганяла Науку й Старанність, і вони в розпачі тікали; силувала мене захоплюватись нею, стаючи в звабливу позу, в якій я бачив її колись. А то я сам ішов назустріч їй у світ примар; я вітав її, як надію, просив дати мені почути її сріблястий голос — і прокидався в сльозах. Якось, пообіцявши |
