|
любий Емілю, загоїв глибоку рану, яку інші завдали моєму серцю! Ти один захоплювався моєю «Теорією волі», цим великим твором, заради якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію і якому присвятив так багато часу. Цей твір, сподіваюся, доповнить праці Месмера, Лафатера, Галля, Біша, відкриє новий напрям у науці про людину. На цьому закінчується моє прекрасне життя, щоденна жертва, невидима світові робота шовкопряда, єдина нагорода за яку полягає, мабуть, у ній самій. З початку свого свідомого життя й до того дня, коли я закінчив свою «Теорію», я спостерігав, вивчав, писав, читав без перепочинку і моє життя було присвячене тільки обов'язкові. Коханець, розніжений східними лінощами, чуттєвий, закоханий у свої мрії, я весь час працював, відмовляючи собі в утіхах паризького життя. Гурман, я присилував себе до здержливості; люблячи ходити й плавати човном по морю, стільки мріявши про чужі краї, й досі, мов дитина, знаходячи втіху в киданні камінців у воду, я проте невтомно сидів за письмовим столом; балакун вдачею, я ходив слухати в тиші публічні лекції в бібліотеці й у музеї, я самотньо спав на своєму твердому ліжку, мов чернець ордену святого Бенедикта, хоча жінка була моєю мрією, яку я віддавна плекав і яка весь час утікала від мене. Врешті моє життя стало жорстокою суперечністю, постійною брехнею. От і судіть про людей! Часом мої природні нахили розгорялись, ніби пожежа, що довго тліла під сподом. Мене, що не знав жінок, хоча так жадав їх, злиденного пожильця студентської мансарди, образи знадливих коханок оточували, ніби марево, ніби видива гарячкової маячні. Я їздив по вулицях Парижа, вмостившись на м'яких подушках розкішної карети. Мене точили пороки, я поринав у розпусту, жадав усього й домагався всього; я був п'яний без вина, як святий Антоній в години спокус. На щастя, сон урешті гасив ці палючі видіння; а вранці наука, усміхаючись, знов кликала мене, і я був їй вірний. Я гадаю, що жінки, яких називають доброчесними, часто бувають під владою таких спалахів жадань і пристрастей, що закипають у нас мимоволі. Такі мрії не позбавлені чару, і чи не нагадують вони розмову зимового вечора, коли ви, сидячи вдома біля каміна, подорожуєте до Китаю. Але що стається з чеснотою під час цих приємних подорожей, у яких думка переборює всі перешкоди? Перші десять місяців свого усамітнення я провадив життя вбоге й відлюдне, таке, як щойно змалював; уранці, щоб ніхто не бачив, я виходив купити собі щось із їжі, я сам прибирав у кімнаті, сам був собі хазяїн і слуга, я жив, як Діоген, і це сповнювало мене неймовірною гордістю. Та згодом, коли господиня і її дочка спостерегли мою натуру й мої звички і взагалі роздивились мене, збагнули, який я вбогий, можливо, тому, що й самі вони були дуже нещасні, ми неминуче зблизилися. Поліна, чарівне створіння, чия наївна, ще не розкрита привабливість почасти й принадила мене до цього дому, робила мені деякі послуги, від яких я не міг відмовитись. Усі нещасливі долі — сестри, в них та сама мова, та сама щедрість, щедрість тих, хто, не маючи нічого, багатий на почуття й жертвує своїм часом і собою. Якось непомітно Поліна стала дбати про мене, забажала слугувати мені, а мати не заперечувала. Я бачив, як і сама мати лагодила мою білизну й червоніла, коли я заставав її за цим милосердним ділом. Проти моєї волі вони почали опікуватися мною, і я приймав їхні послуги. Щоб зрозуміти цю дивну прихильність, треба знати те захоплення працею, тиранію ідей і ту інстинктивну нехіть, що її почуває до всякої буденщини людина, яка живе думкою. Чи міг я опиратися делікатній увазі, з якою Поліна, помітивши, що й вже сім чи вісім годин нічого не їв, нечутно приносила мені мою вбогу страву? По-жіночому граційно й по-дитячому простосердо вона всміхалась мені й подавала знак, щоб я не звертав на неї уваги. Ніби Арієль63 влітав, як сильф, під мою покрівлю, вгадавши моє бажання. Якось увечері Поліна зі зворушливою щирістю розповіла мені свою історію. Батько її був командиром ескадрону кінних гренадерів імператорської гвардії. На переправі через Березину його взяли в полон козаки; потім, коли Наполеон запропонував обмін полоненими, росіяни ніяк не могли розшукати його в Сибіру; як казали інші полонені, він утік, щоб пробратися до Індії. Відтоді пані Годен, моя господиня, не мала жодної звістки про чоловіка. Настали злигодні тисяча вісімсот чотирнадцятого й тисяча вісімсот п'ятнадцятого років. Сама, без грошей, без будь-якої опори, вона вирішила держати мебльовані кімнати, щоб якось |
