тільки посміялися з того впливу, який він нібито може справити на їхню майбутню долю, і ніхто не хотів ризикнути й укласти цю угоду, так фатально пропоновану бозна-якою силою. Я згоден з ними: я завагався, стримався і...
— І навіть не спробували? — перебив його юнак.
— Спробував? — здивувався старий.— Якби ви стояли на Вандомській колоні, чи спробували б ви кинутися з неї вниз? Хіба можна спинити плин життя? Чи міг коли хтось поділити на частини смерть? Перше ніж увійти до цього кабінету, ви надумались відібрати собі життя, але враз вас захопила ця таємниця, і ви вже забули про смерть. Дитино! Кожен ваш день хіба не ставив перед вами куди цікавішу загадку, ніж оця? Слухайте ж! Я бачив розпусний двір часів Регентства28. Як ви, я тоді був у злиднях, я жебрав на хліб; і все ж дожив до ста двох років, став мільйонером, нещастя дало мені багатство, невідання мене просвітило. Зараз я в кількох словах відкрию вам велику таємницю людського життя. Людина виснажує себе двома несвідомими діями, що вичерпують джерела її життя. Усі форми, яких набирають ці дві причини смерті, виражають двоє дієслів: хотіти й могти. Між цими двома межами людських діянь є ще одна формула, якою володіють мудреці, і я завдячую їй щастя й довгий вік. Хотіти — спалює нас, могти — руйнує; але знати дає нашому слабкому організмові змогу постійно перебувати в спокої. Отак бажання чи хотіння мертве для мене, воно вбите думкою; діяння або можливість звелися у мене до задоволення потреб мого організму. Одне слово, я зосередив своє життя не в серці, яке може розбитись, і не в почуттях, що притуплюються, а в мозку, що не зношується і переживає все. Ніякі надмірності не спустошили ні моєї душі, ні мого тіла. Тим часом я бачив весь світ. Моя нога ступала на найвищі гори Азії й Америки, я пізнав усі людські мови і жив за всяких урядів. Я позичав гроші китайцеві під заставу тіла його батька, я спав у наметі араба, поклавшись на його слово, я підписував угоди в усіх європейських столицях, я без страху лишав своє золото у вігвамі дикуна; одне слово, я здобув усе, бо вмів усе нехтувати. Єдине моє прагнення було — бачити! А бачити — хіба це не означає знати? О! Знати, юначе, хіба це не насолода подумки? Хіба це не означає відкривати саму суть факту і проникати в саму глибину його? Що лишається від матеріального володіння? Лише ідея. Судіть же самі, яке має бути прекрасне життя тієї людини, котра, спромігшись відбити всю дійсність у своїй думці, переносить джерела щастя у свою душу й здобуває тисячі ідеальних насолод, очищених від земного бруду! Думка — це ключ до всіх скарбів, вона дає радощі скупому, не завдаючи йому турбот. І ось я витав над світом, мої насолоди завжди були тільки духовними. Мої бенкети полягали в спогляданні морів, людей, лісів, гір! Я все споглядав, але спокійно, без утоми: я ніколи нічого не жадав, я тільки чекав. Я гуляв по світах, як по садку своєї оселі. Те, що люди називають прикрощами, захопленнями, прагненнями, злигоднями, смутком,— усе це для мене лише думки, які я обертаю в мрії; замість відчувати їх, я їх виражаю, я їх тлумачу; замість дозволяти їм, щоб пожирали моє життя, я їх драматизую, я їх розвиваю, я ними розважаюся, немов романами, що їх читаю внутрішнім зором. Ніколи не перевтомлювавши свого організму, я й досі тішуся міцним здоров'ям. Моя душа успадкувала всю силу, якої я не розтратив, ця голова ще й досі багатша, ніж мої крамниці. Ось де,— сказав він, ляснувши себе по лобі,— ось де справжні мільйони. Я проводжу чудові дні, бо вмію бачити минуле, я викликаю перед очі цілі країни, міста, картини океану, найпрекрасніші образи історії! Я маю уявний гарем, у якому володію всіма жінками, що їх ніколи не мав. Я часто бачу ваші минулі війни, ваші революції й міркую про них. Чи можна віддавати перевагу гарячковому, легковажному захопленню чиєюсь плоттю, більш чи менш розквітлою, чиїмись формами, більш чи менш округлими, чи можна віддавати перевагу катастрофам ваших оманливих надій перед високою здатністю створювати в душі цілий світ, |