"Шагренева шкіра." Оноре де Бальзак
Каталог статей
| Головна » Статті » Мої статті |
| У категорії матеріалів: 183 Показано матеріалів: 150-150 |
Сторінки: « 1 2 ... 148 149 150 151 152 ... 182 183 » |
Сортувати по: Даті · Назві · Рейтингу · Коментарям · Переглядам
|
Ці дві голови, що дихали принадністю, якої надавали їм кохання й молодість, напівморок і тиша, являли собою божественну картину, чар якої минущий і належить тільки першим дням жаги, як наївність і чистота властиві дитинству. Гай-гай, цим весняним радощам кохання, як і усмішкам юного нашого віку, судилося зникнути й жити тільки в нашій пам'яті, щоб із примхи наших таємних дум доводити нас до відчаю або віяти на нас пахощами розради. — Нащо ти прокинулася? — спитав Рафаель.— Я з такою насолодою дивився, як ти спиш, я плакав... — І я теж,— сказала вона,— і я плакала вночі, дивлячись, як ти спиш, але плакала не сльозами радості. Слухай, Рафаелю, слухай! У сні ти важко дихаєш, щось відлунює у тебе в грудях, і мені робиться страшно. У тебе такий самий короткий сухий кашель, як у мого батька, а він же помирає від сухот. Я вловила ознаки цієї хвороби з особливого скрипу в твоїх легенях. А потім у тебе була гарячка, я певна,— твоя рука була вогка й гаряча... Любий мій... Ти ще молодий,— додала вона, здригнувшись,— ти ще можеш видужати, якщо, на лихо... Та ні,— радісно вигукнула вона,— ніякого лиха нема: лікарі кажуть, що ця хвороба заразна.— Обома руками вона обняла Рафаеля й перехопила його віддих тим поцілунком, яким впиваєш душу.— Я не хочу жити до старості,— сказала вона.— Помремо обоє молодими й піднесемось на небо з оберемками квітів у руках. — Такі бажання тішать нас, поки ми цілком здорові,— зауважив Рафаель, бавлячись Поліниним волоссям. Та враз він закашлявся тим глибоким, лунким кашлем, що виходить ніби з могили, зловісним кашлем, від якого хворі бліднуть і їх кидає в дрож і в піт,— до такої міри напружуються їхні нерви, стрясається тіло, втомлюється спинний мозок і наливаються свинцем кровоносні судини. Блідий, змучений, Рафаель повільно відкинувся на подушку — він ослаб так, ніби в ньому вичерпались останні сили. Поліна пильно глянула на нього широко розплющеними очима й завмерла, бліда, оніміла від жаху. — Не треба більше шаліти, коханий,— нарешті сказала вона, намагаючись утаїти від Рафаеля свої жахливі передчуття. Вона затулила обличчя руками: перед очима в неї стояв огидний кістяк смерті. Обличчя Рафаеля посиніло, очі запали, воно нагадувало череп, видобутий з могили задля наукових дослідів. Поліні згадався вигук, що напередодні вирвавсь у Валантена, і вона подумала: «Так, є безодні, яких навіть кохання не подолає. Але тоді йому треба поховати там себе». |
Вітаю Вас Гість
Форма входу |
|---|
Категорії розділу | |
|---|---|
|
Пошук |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
