Головна » Статті » Мої статті |
У категорії матеріалів: 183 Показано матеріалів: 148-148 |
Сторінки: « 1 2 ... 146 147 148 149 150 ... 182 183 » |
Та раптом він почув здушене зітхання і завдяки одній з найзворушливіших якостей, що ними наділені закохані, впізнав Полінин віддих. «О, ось і вирок! — подумав Рафаель.— Якщо вона справді тут, я хотів би померти в її обіймах». Почувся веселий невимушений сміх. Рафаель повернувся обличчям до ліжка й крізь прозору запону побачив Полінине лице, вона всміхалась, як дитина, задоволена тим, що її хитрощі вдалися. Її прекрасні кучері розсипались по плечах; у цю мить вона була схожа на бенгальську троянду серед букету білих троянд. — Я підкупила Жонатаса,— сказала вона.— Я твоя дружина, то хіба це ліжко не належить мені? Не гнівайся на мене, любий, я тільки хотіла заснути коло тебе, несподівано з'явитися перед тобою. Вибач мені ці пустощі. Вона, мов кицька, стрибнула на постелі, вся аж променіючи в білому мусліні, й сіла до Рафаеля на коліна. — Про яку безодню ти говорив, коханий? — спитала вона, і обличчя її набуло стурбованого виразу. — Про смерть. — Ти мене мучиш,— сказала вона.— Є такі думки, до яких нам, бідним жінкам, краще не звертатись, бо вони нас убивають! Чи це від сили кохання, чи від браку мужності — не знаю. Смерть мене не лякає,— провадила вона сміючись.— Померти разом з тобою, хоч би завтра вранці, востаннє цілуючи тебе, було б для мене щастям. Мені здається, я прожила б за цей час більше сторіччя. Що для нас число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали все життя, сповнене миру й кохання? — Твоя правда, твоїми милими устами промовляє саме небо. Дай я поцілую тебе, і помремо,— сказав Рафаель. — Що ж, і помремо,— засміялась вона. Було близько дев'ятої години ранку, світло проникало крізь щілини жалюзі; |
Форма входу |
---|
Категорії розділу | |
---|---|
|
Пошук |
---|
Статистика |
---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |